Під час «Сповіді» зі священником, вчителем, українцем Миколою Шкрібляком я почув відповіді на ті запитання, котрі тривалий час турбували мене – Олег Володарський (Відео, фото)



Карпатська молитва старої лемкині


Боже! Дай мені сили прожити день сьогодніший, допомогти вижити на цій іншій землі, куди привезли мене і моїх дітей! Господи! Молю і благаю Тебе, не дай пропасти мені і моїй родині, моїм людям, що пізно посіяли зерна священні; в літі веснують, а коли і що збирати будуть – не знають. Боже милостивий! Зроби так, щоб сонце сходило і заходило, щоб світило всім людям і мені так, як сходило там, у Бескидах, в моїх рідних горах і долинах; щоб жито і всяке зело вродило нам, і до зими всі ми були з хлібом і сіном, і всяким збіжжям, що дає живність і людині, і птиці, і худобині. Всевишній Господе! Не дай забуття, ні днесь, ні завтра, ні потім; допоможи втримати в памяті всі красоти краю, Бескидів, наших багатих, цілющих, чистих вод у ріках: Бистрому, Попраді, Сяні; памятати всі красні і принадні краєвиди полонини, гір перелісків; не забути найбагатші грибовиська, найпахучіші ягідники і ожинники, яфирники і малинники, зруби й пасовиська! Не дай Боже забути звичаї свої, говірку співучу, бійканки і співанки, забави і вечірки в дні свят і в дні робіт! Господи! Дай мудрости моїм дітям тягнутися до рідної землі своїх дідів і прадідів, шанувати їх могили, церкву, віру. Боже! Наділи моїх дітей, внуків і правнуків всіма дарами святого духа – як: мудрість, розум, рада, мужність, знання, побожність, а також найголовнішими чеснотами людини: як віра, надія, любов. Господи! Дай мені і моїм дітям розуму відрізнити добро від зла, щастя, від нещастя, дай мені мудрости оцінити добро, бути вдячною за добро! Дай мені вміння наудоумити ворога, дай мені щирости допомогти бідному, дай витримки переконати злого, навчити невмілого. Амінь!



Ієрей Миколай Шкрібляк, доктор філософський наук, завідувач кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ ім. Ю. Федьковича


Для утвердження Києва як митрополичого центру князь Ярослав розпорядився спеціально збудувати величний кафедральний собор – Св. Софію Київську як противагу Софії Константинопольській (щоправда, деякі дослідники схильні вважати, що будівництво цієї святині почалося ще за князя Володимира). Кульмінаційним моментом у церковно-юрисдикційному розриві з Константинополем стало обрання митрополитом Київським Іларіона (1051-1088 рр.) – першого русича, який став главою Київської Митрополії. З цього приводу доволі слушним є твердження І. Бурмила, який, зважуючи всі «за» і «проти» архіпастирського служіння митрополитів-греків, справедливо наголошує: «Неправильно було б думати, що ніби без митрополитів-греків із Візантії наша Церква зовсім не могла б існувати. Приклад висвяти і діяльності митрополитів-українців Іларіона та Климента переконує, що на Русі тоді вже були здібні люди, гідні митрополичого престолу» [33, с. 212].


Розпочату Ярославом Мудрим справу зі звільнення Києво-Руської Церкви «від грецького засилля» [64, с. 186] активно продовжували його син Ізяслав (1054-1078 рр.) та онук Святополк ІІ (1093-1113 рр.). Вони віддавали перевагу духовно-культурним і політичним зв’язкам із католицькою Європою і, зокрема, з Римом, але не з Константинополем, авторитет якого почав нестримно падати через схизму 1054 р. Це з одного боку, а з другого – західна модель утвердження себе у християнстві передбачала Августинівський принцип: у головному – єдність, у другорядному – воля, а в усьому – любов!


Між тим, Русь-Україна, будучи історично самодостатнім етнонаціональним організмом, на відміну від Московії, яка, до слова, навіть не має свого дня Хрещення, не кажучи вже про апостольське благословення, ніколи не марила хворобливою «місійністю». А те, що державні мужі та духовний провід усвідомлювали Волю Божу щодо неї та її народу, – це факт. Тому зовсім не випадково тут з’явилася Св. Софія Київська, Бібліотека Ярослава Мудрого, Остромирове Євангеліє, Києво-Печерська лавра та інші пам’ятки і неперевершені зразки високої духовної культури, церковного малярства, архітектури, книжної вченості тощо.


Звісно ж, можна стверджувати, що ці цивілізаційні надбання наших пращурів, а відтак і нас – українців – стали можливими завдяки співпраці України як із Заходом, так зі Сходом. У цьому є велика частка правди, однак бурхливий розвиток української духовної культури припав саме на пофлорентійський період. Він є надзвичайно важливим для історичного буття не лише Української Церкви, а й для всього християнства. Адже саме з нього розпочалася нова особлива фаза релігійно-культурного діалогу між Західною та Східною Церквами. Цей екуменізм, який, за словами Я. Швидченка, «запанував у середовищі духовних еліт Візантії і Європи та сягнув інтелектуальних середовищ українсько-білоруських земель», став визначальним фактором у житті України. І. Франко не випадково звертає нашу увагу на те, що саме «наприкінці XV віку повіяло по Русі новим, європейським духом» [454, с. 221].


(За матеріалами дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук, автор Микола Шкрібляк)



Коли я вперше усвідомив світ глибшим і багатограннішим ніж той, котрий я звик бачити в буденній круговерті? Коли з’явилася ця глибина світосприйняття? Чому гамір міста і соціальна метушня видається мені обманом, ілюзією життя? Чому події, що відбуваються. не надихають мене відчуттям повноти життя, а навпаки, відштовхують і підказують інший шлях? Це парадокс – бути у вирі подій і водночас відстороненим від того, що відбувається.



Мене покликало в дорогу. Душа вимагає бачити, чути та відчувати справжню Україну. Не ту, котру показує нам налаштований кимось телевізор, фальшиво-глянцеві обкладинки та гучні заголовки, а іншу… не підробну… справжню. Я бачу її уві сні. Я молюся за неї. Я дихаю нею.



Могутність, сила моєї рідної землі лежить далеко за межами штучно нав’язаної нам свідомості. Нав’язаної тим ворогом, котрий віками методично та безжально винищував українців та українство. Наша колиска – Київська Русь! Вона є! Вона зовсім поруч з нами. Просто ми ще не здатні до неї полинути. Вона збереглася сильною молитвою гуцульського етносу… Вона вижила в дзвінкій тиші Маняви… Вона виблискує куполами храмів стародавнього Києва. Вона плаче до нас зі святої ікони Матері Божої Володимирської, котру так безбожно відібрали в Української Церкви кремлівські попи.



Там, в маленькому храмі Чернівецького національного університету, під час «Сповіді» зі священником, вчителем, гуцулом, українцем Миколою Шкрібляком я почув відповіді на ті неозвучені запитання, котрі тривалий час турбували мене. Це наче коли відшукуєш щось давно загублене на самому видному місці. Там, куди дивився сотні раз, проте не помічав потрібного тобі.



Історія нашої істинної православної віри – невід’ємна частина історії нашої держави. І цю історію має знати кожен. Тоді б і не було цього абсурду у вигляді ворожої церкви на теренах нашої країни. Ми не бачимо себе справжніх, адже не відчуваючи величі тих, котрі були до нас, величі нашого історичного минулого, ми стали неспроможні будувати гідне сьогодення і майбутнє. Саме тому моя душа тішиться, коли я бачу, з якими любов’ю та повагою гуцули ставляться до історії та традицій. Їх усвідомленість, глибинність і богомільність навіки залишили слід в моєму серці. І, зустрічаючи тебе вперше, вони уважно дивляться тобі в очі, запитуючи без слів: «Чи здатен ти так само щиро і віддано любити Україну, як люблять її вони?»



Україна – це усі ми. І тільки взявшись за руки в загальнонаціональній молитві, ми зможемо відродити ту єдність, котра є основою виживання Нації. Миколай Шкрібляк говорив, а я уважно слухав його, боячись не почути чи не усвідомити сказане ним. Нам саме час усвідомити той факт, що без знання минулого немає майбутнього. А в нас це знання методично відбирали, спотворюю ті крихти, котрі нам залишилися.



Адже якби в нас збереглася історична усвідомленість, ми б відбудували себе, відбудували Україну, а не йшли світом шукати кращої долі. Але в нас відібрали усвідомлення того, що не можуть нащадки князів Володимира та Ярослава блукати світом, батракуючи в наймах, не можуть нащадки Анни Ярославівни прислуговувати тим, кого вона вчила писати та користуватися столовим приладдям.



У кожного з нас за плечима віки й віки історичних звершень і нищівних поразок. Кров кожного з нас пам’ятає ту ВОЛЮ, завдяки якій ми не схилялися перед ворогом і завдяки якій Київ був однією з найвеличніших столиць світу. Ми не чуємо себе, нам збили подих катуваннями, кулями та засланнями. Ми, наче малі діти, досі віримо в диво. Віримо, що краще майбутнє нам збудує хто-небудь замість нас. Його і будують, але ми нарешті почали усвідомлювати, яке майбутнє для нас готував ворог, котрий прикидався другом.



Шкода, але ми розучилися чути не тільки одне одного, а й самих себе. Голос нашої крові, нашої генетики ніяк не може докричатися до нас з глибин віків. Ми розучилися чути одне одного. Священник Миколай Шкрібляк створив масштабну, ґрунтовну працю, в якій крок за кроком відтворив історію Київської Метрополії, детально вивчивши нашу українську віру в Господа з глибин віків і до сьогодення.



Ми духовна нація. Ми перестали чути голос історії й закривавлена бруківка Інститутської, втрачений Крим і такий болісний для кожного Донбас стали відлунням нашої глухоти. Я наче наяву бачу відродження могутності й величі українства в масштабах Київської Русі. Адже вона є. Вона жива. Нам треба лише почути та відчути її. Відчути самих себе її частиною.


Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Ієрей Миколай Шкрібляк, доктор філософський наук, завідувач кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ ім. Ю. Федьковича


Об этом сообщает Слон РУ


Джерело статті: “http://www.ukrpress.info/2020/07/12/pid-chas-spovidi-z-mykoloyu-shkriblyakom/”

Полковнику никто не пишет ...

а нам пишут.

01865 524 8503